Де шукають порятунку психотерапевти

Мене часто запитують: ти стількох вислуховуєш, стільком допомагаєш, а як ти сама відновлюєшся, якщо трапляються погані ситуації, хто тебе слухає?

Кожен перукар має свого перукаря. Кожен стоматолог звертається до колег для лікування і профілактики своїх зубів. З психотерапевтами ситуація така ж.

Більш того, наявність власного фахівця — обов’язкове професійне вимога до працюючого практикуючому терапевта.

Періодичність профілактичних зустрічей може бути різною.

Під час навчання мінімальну кількість цих годин чітко позначено вимог сертифікації. Тобто ти не отримаєш кваліфікацію, поки сам не побуваєш в якості пацієнта.

Якось ще за часів мого навчання у нас був семінар відомого американського психотерапевта, який практикує вже 60(!) років. Йому задали питання: «А ви самі ходите на психотерапію?»

Він відповів: «Ходжу, причому обов’язково раз на місяць. І часто буває таке, що мені нема про що говорити, але я все одно приходжу, ми посидимо, чай поп’ємо, поспілкуємося. Але ходжу і не пропускаю, адже сьогодні немає тем, а завтра там чого-небудь таке так спливе».

Також існує думка, що психотерапевт — це такий собі надлюдина, який все знає і все вміє і у нього нічого не болить». Я називаю цей феномен «ТЫЖПСИХОЛОГ». Ніби така професія накладає на тебе зобов’язання у всьому розбиратися, все знати і все вміти. На щастя, ми не ідеальні. Ми такі ж живі і справжні люди зі своїми достоїнствами і недоліками, вміннями і неумениями і тим самим ми дуже схожі на своїх клієнтів, що більше сприяє довірі і зближення, ніж позиція надлюдини, який точно краще за всіх знає, як клієнту чинити в тих чи інших випадках.

Обов’язковість регулярного спілкування з колегами також обумовлена тим, що в роботі з клієнтами ми сильно спираємося на свої відчуття, на те, що з нами відбувається в момент розмови з клієнтом.

З одного боку, це профілактика емоційного вигорання, тому що вміння поділяти своє і клієнтське дуже важливо: які почуття клієнта, які почуття мої. Це зберігає цілісність і здатність допомагати не собі, а клієнту.

Але, з іншого боку, всі ми люди, і деколи просто «зносить», і ось тоді ти йдеш до колег і розбираєшся, в якому місці твоє особисте перекрило професійне. Це must have професійного та творчого потенпро зростання і професійної підтримки.

Плюс до цього психотерапевти постійно беруть участь в програмах за спеціалізаціями. Адже наше навчання відбувається тільки через самоаналіз, через терапію.

Немає такого формату — прийти послухати, як працювати з травматичною синдромом, і ти вже вмієш. Немає. Ти повинен це пройти, знайти якусь власну травму, з нею попрацювати, відчути на собі, як це працює. Потім зрозуміти теорію, і тільки потім ти можеш з цим працювати. Причому, чим більше особистого досвіду, тим краще.

Найчастіше клієнтів бентежить багатий життєвий досвід психотерапевта в плані негативних емоцій, наприклад, розлучення, особисті трагедії.

Але парадокс в тому, що чим більше власного досвіду проживання різних ситуацій, тим у більших ситуаціях ти можеш допомогти. Тому що те, що пережив сам, легко зрозуміти іншого. Більш того, ти можеш стати опорою своєму клієнтові хоча б у тому, що ти пройшов цей шлях, який, іноді здається, ніколи не закінчиться, і сидиш навпроти, живий, щасливий, значить, і вихід точно є!