День соціальної справедливості: Чому люди в Індії бідні, а у нас — нещасні?
Щороку 20 лютого за ініціативою ООН світ відзначає День соціальної справедливості, яка є одним з основоположних принципів мирного і благополучного життя людей різних країн. Міграційні процеси виводять поняття рівності людей всіх рас, релігій, культур, віку, гендерів на перший план. Саме тому в 2018 року День соціальної справедливості присвячений міграції.
Організація Об’єднаних Націй вважає, що метою соціальної справедливості є розвиток спільнот і зміцнення людської гідності як основної цінності. Міжнародна організація праці також вважає соціальну справедливість гарантією справедливої оплати праці, соціального захисту працюючих. Часто саме мігранти — ті, хто активно шукають більш гідні робочі можливості. За даними МОП за 2017 рік, серед 258 млн мігрантів у світі 150 млн — трудові мігранти, серед них 44% — жінки.
Бідність — не вада?
Рівень добробуту — це, звичайно, не тільки рівень зарплати. Міжнародний рейтинг Індекс Процвітання (World Prosperity Index) з 2006 року відстежує рівень добробуту 149 країн світу за дев’ятьма показниками: якість економіки, умови для підприємництва, ефективність влади, особисті свободи, соціальний капітал, безпека, освіта, здоров’я, екологія. У 2017 році Україна посіла 112 місце з 149 (для порівняння: Норвегія — 1 місце, Польща — 32, Литва — 41, Казахстан — 72, Індія — 100, Росія — 101, Буркіна-Фасо — 113, Ємен — 149). За останній рік наш показник впав на 5 позицій, а з 2006 року Україна опустилася в рейтингу на 17 позицій. Говорячи про окремі показники, ефективність системи охорони здоров’я у нас погіршилася порівняно з минулим роком на 24 пункти, зате соціальний капітал зріс на 20 пунктів. Соціальний капітал — це довіра і повага між людьми: це єдність і взаємодопомога, фортеця сімейних зв’язків, довіра державі, волонтерська діяльність. В Україні цей показник — 115. Для порівняння: Австралія — 1 місце, Норвегія — 5, Польща — 74, Індія — 82, Казахстан — 85, Росія — 130.
Незважаючи на те, що, безумовно, економічні показники і показники дотримання основних прав людини глобально важливими не тільки для визначення місця в рейтингу, але й, об’єктивно, для реально відчутного добробуту країни, цінною є думка дослідників про те, що саме взаємодопомога, доброзичливість, міцність соціальних зв’язків, тобто основи соціального капіталу, пов’язані з економічним зростанням.
Проілюструємо це на промовистому прикладі. Багато мандрівники скажуть, що Індія — бідна, а місцями і кричуще злиденна країна. Тим не менш дуже рідко місцеві жителі викликають у наших співгромадян таке гостре відчуття несчастности і безнадії, як свої ж земляки в Україні. У глобальному рейтингу Prosperity Index Індія на 100 місці, за останній рік вона піднялася на 4 пункти, а за показником умов для бізнесу — на 21 пункт. В Індії гірша ситуація з особистими свободами (100, в Україні — 95), екологією (139, в Україні — 108) освітою (99, в Україні — 48). Економічні показники Індії у рейтингу процвітання поліпшуються, але за рівнем ВВП на душу населення вона ще дуже відстає від України (в 2017 році — на 165 місце в світі, Україна — на 116). Але індійці — бідні, а українці — нещасні. Чому так?
Наша співвітчизниця, Мілана Биали, креативний тасксолвер, що ведуть кочовий спосіб життя, ділиться своїми роздумами про Індії та Україні.
Півроку тому я приїхала в Україну, де не було три роки, два з них я жила в Індії. Поки я їхала на таксі з аеропорту, вжимаясь в сидіння, водій безбожно лавірував в потоці машин, і я думала, що «щось це мені нагадує».
Маючи досвід однієї еміграції, зазвичай з менш розвиненою в більш розвинену країну, формується певна порівняльна оцінка до батьківщини. Кожен рік приїжджаючи додому бачиш як падає валюта, що ти за євро можеш купити все більше і більше, одночасно з жахом розумієш, що ціни в гривнях, в перерахунку на євро, такі ж, як і в Європі: літр молока — 25 гривень, а у нас 80 центів; цукор, макарони — плюс-мінус однаково. Природно, задаєшся питанням: «Як? Як вони тут живуть?»
Я 10 років поспіль приїжджала кожен рік з Німеччини і кожен раз почуття були приблизно однакові. Я звикла до «шоку», який мене чекав, звикла до змін, які відбувалися за рік, звикла до того, що не стає краще. Краще, як я це бачу суб’єктивно, щодо Німеччини.
Приїхавши в цей раз у мене промайнула думка: «та це ж Індія», і я була вражена, наскільки ж багато зовнішніх подібностей — торгівля на вулиці «з землі», брудне повітря в місті за вихлопних газів, спека (я була в серпні), різношерста і недоладне оформлення зовнішньої реклами, що створює неакуратне враження, складності пошуку конкретної адреси і, звичайно ж, поруч стоять позамежна злидні і таке випнуте багатство. Відрізнялися лише особи.
В Індії дійсно існує феномен того, що всі посміхаються і все «щасливі». Це щось на кшталт культурного коду, особливості. Вони можуть сидіти на землі і є рис руками, але вони всім задоволені. Коли йдеш по нетрях, дуже часто чути музику і вони танцюють на вулицях — це дійсно так. В Україні ж немає посмішок, а щастям і не пахне. Більшість людей просто виживають.
Я практично не спілкуюся ні з ким з минулого життя, крім пари людина, саме тому, що не хочу бачити і чути ту реальність, яка є, це мій вибір. При всій моїй нелюбові до Індії це те, чого там немає — там немає філософії «все погано», там філософія «радій тому, що є». В цьому велика різниця, яка дуже відчувається.
Настрій країни — це не лише матеріальна база, ВВП, рівень життя і соціальних «плюшок», це і історично склався менталітет, і якщо він з якоїсь причини негативний, то, можливо, що навіть при економічному зростанні країни, він не зміниться, або зміниться, але знову впаде. Одні країни, незважаючи на війни, голод, злидні залишаються «щасливими», а інші навіть в часи підйому «страждають». До речі, добре це показує творчість: література та фільми. Згадуємо відразу індійські фільми і наші. Творчість — показова річ і привід задуматися.