Ефект Майї та її мам: Чим загрожує «поза страуса» дорослішання батьків і дітей

Ця історія про те, як маленька книга справила ефект вибуху бомби». «Майя і її мами» несподівано стала лакмусовим папірцем нашої нетерпимості і неготовність до європейських цінностей. Свобода особистості, свобода слова і друку? Ні, не чули. Тиждень тому завершився 24-й Форум видавців у Львові. Але на цей раз він запам’ятався не тільки цікавими книжковими новинками, а скандальною історією навколо цієї дитячої книжки.

А ще ця історія про автора – письменниці і правозахисниці Ларисі Денисенко — сміливій жінці, яка подібно до своєї юної героїні не боїться бути не такою, як усі. Вона не захотіла скаржитися і шукати «зраду» за кожним кутом. Не стала писати лонгриды в соцмережах про те, як погано «тут» і «там». Вона зробила те, що від неї залежить, щоб наші діти змогли жити в Європі, не перетинаючи кордон. Адже Європа — це не точка на карті, це інший образ думок, інше ставлення один до одного.

Я придбала цю книгу для своєї дитячої бібліотеки ще до того, як вона з’явилася у вільному доступі. «Майя і її мами» — це 14 коротких оповідань про дітей з дуже різних сімей. Та ні, в тексті я не знайшла пропаганди одностатевих шлюбів і нетрадиційної сексуальної орієнтації, як не старалася. Зате чітко побачила пропаганду любові і поваги один до одного, незалежно від національності, зовнішності, походження або складу сім’ї. До речі, згадка про одностатевій парі — це дві строчки в останньому оповіданні. Але численні критики, швидше за все, про це не знають. Тому що не читали. На жаль, це дуже по-нашому: судити про людей по одягу, а про книги — по обкладинці. Прямо національна риса. Але виносити вердикт за назвою — це дно. Все одно що ставити діагноз по фото або заряджати воду через екран телевізора. Ми вже таке проходили, але, мабуть, не засвоїли уроків.

Мене вразив один з коментарів у мережі. Жінка писала, що не хоче, щоб її діти знали, що бувають сім’ї, де дві мами або два тата. А тут, мовляв, просування мало не на державному рівні… І я впевнена, що таких батьків вистачає. «Поза страуса» — ще одна національна риса. Можна, звичайно, закрити очі, заткнути вуха. Можна закрити дитини вдома без телевізора та інтернету. І уявити, що немає сиріт, онкохворих і ВІЛ-позитивних, ні хлопців з синдромом Дауна та дітей «з пробірки», національних і сексуальних меншин, немає переселенців і «дітей війни». Але від цього вони не перестануть існувати.

В доісторичні часи відторгнення всього незвіданого і незрозумілого допомагало нашим предкам вижити. І цей патерн настільки глибоко укорінився в нашій підсвідомості, що продовжує працювати навіть тисячі років потому. З часом люди вийшли з печер і заснували міста, життя стала на порядок спокійніше і безпечніше. Але інстинкт «свій — чужий» продовжував працювати, досяг свого апогею в Середні століття і привів до кровопролитної «полюванні на відьом».

Відгомони цього явища ми бачимо і сьогодні в абсурдному переслідування інакомислячих і визначених соціальних груп, у тому числі національних і сексуальних меншин. Кожен раз, коли стикаємося з людьми, які сильно від нас відрізняються, весь наліт цивілізованості зникає і знову включається режим середньовічного мислення. На дворі XXI століття, а ми інстинктивно все ще навчаємо дитину «не висовуватися», «бути як всі», ростимо його в невіданні і страху. Тому що самі боїмося згоріти у вогні громадського осуду. Але, створюючи дитині «тепличні умови», ми гальмуємо його розвиток і гарантовано створюємо труднощі в майбутньому. Адже рано чи пізно він все одно зіштовхнеться з проявами життя, від яких його так старанно захищали. І реакція буде непередбачувана. Залежно від ситуації він може пережити сильний стрес і навіть шок від того, що його картина світу не відповідає дійсності.

Це те саме відчуття, коли здається, що твій світ валиться, все, у що ти вірив, — міф, а найближчі люди, тебе зрадили і обдурили. Надалі такий стан може обернутися психологічними проблемами. Наприклад, депресією, панічними атаками, нав’язливими думками і діями. Може навіть спостерігатися регрес, коли доросла дитина або навіть підліток несподівано впадає в дитинство на фізіологічному (енурез) або поведінковому рівні.

Батьківська завдання полягає в тому, щоб поступово підготувати дитину до дорослого життя в реальному світі. А не ховати його за своєю спиною до повноліття, а потім відпустити в самостійне плавання без карти і компаса. «Сам все дізнається, коли прийде час», «виросте — сам все зрозуміє». Він зрозуміє і дізнається, але якою ціною.

Не краще з дитинства вводити дитини в доросле життя не поспішаючи і тримаючи за руку, щоб зберегти в ньому почуття безпеки і довіри до світу? Так, це складніше і вимагає від батьків часу і зусиль. Потрібно розмовляти, читати книги, дивитися фільми і обов’язково обговорювати прочитане і побачене. Але невже психологічне здоров’я дитини цього не варто?

А починати можна навіть з самого юного віку, завдяки таким виданням, як «Майя і її мами». Книга дуже світла і добра. Більш доступного посібники про те, як говорити з дітьми на складні теми, я ще не зустрічала. Сміливо роздала б її не тільки батькам, а й учителям молодших класів. Історії дітей показують, якою різною буває життя і люди, як усім нам потрібне розуміння і підтримка, і як важливо в будь-якому віці просто залишатися людиною.

Фото: Мониа Мерло