Коуч-казка: Бабка

Ця казка про переживання горя, печалі, втрати. Ми всі стикаємося з болем втрат, а особливо зараз, коли в країні війна і дуже складна економічна ситуація, коли змінюються особисті та суспільні цінності, йде пошук нових ідентичностей і смислів. Біль проходить тільки, якщо проходиш крізь неї. Завдяки втрат здобуваємо нове, завдяки горя і печалі відчуваємо себе живими і гостріше відчуваємо радість.

***

Біла лілія сумно крутилася з остиглої гладі ставу. Серце квітки, приховане в глибині вологих пелюсток, розривалося від болю і туги.

Сьогодні колючий осінній вітер сколихнув сріблястою брижами перш безтурботну воду і розсипав по ній щедрою жменею мертві листи. Вперше красуня залишилася одна – її ніжних тичинок більше не торкнулися лапки і крильця бабки.

Розгойдуючись на темній воді, лілія намагалася зрозуміти, чому не прилетіла бабка. Адже їй – квітці – теж дуже холодно, але вона не ховається. Їй теж страшно, що от-от настане зима, але тим солодше останні миті кохання…

– Що ти кидаєшся? Зупинись! – Почула лілія роздратований голос зверху. Над нею нависло старе скрипуче дерево.

– Я не можу. Моє серце розбите, – гірко прошепотів квітка.

– Дурниці! До полудня ставок скує льодом. Ти туго звернеш пелюстки і підеш під воду до наступного року. А коли сонце розколе твою в’язниці, знову випірнеш і розкриєшся у всій своїй красі, – напористо проскрежетал велетень.

– Але моя бабка… Її більше немає. Вона померла?

– Не знаю. Всі ці бабки однакові: прилітають-відлітають. Мене турбує, чи побачу я знову твою особливу золотисту корону, – проворчало дерево.

Довго мовчала лілія. Поки біль не вщух в її душі. Тоді чудові золотисті пелюстки стиснулися і вона повільно занурилася на глибину.

Там, спершись на корені мудрого дерева, всю довгу зиму лілія бачила сни. Про те, як навесні спекотне сонце розтопить лід, повіє з луків ароматом розквітаючої землі і… прилетить бабка, щоб обійняти особливі золоті пелюстки.

І вона справді прилетіла. Великі різнокольорові очі спостерігали, як лілія плавно занурюється на дно, поки сніг засипав і бабку, і ставок, і дерево, і весь світ. До весни.

Настав вітряний березень. За ним сонячний квітень і квітчастий травень. Юна осока завзято витягнулася до принарядившимся в свіжу зелень гілках старого дерева.

В ту ніч, коли перші візерункові трелі солов’я змішалися з туманом і ароматом лугових трав, величезні яскраві зірки розсипалися по водній гладі. Зійшло сонце, але вони не зникли. Над ставком переливалося м’яке червоно-біле сяйво. Це іскрилися мільярди райдужних росинок на пелюстках лілій.

Затряслося і захиталося, немов регочучи, дерево. Від цього звуку прокинулася бабка і виповзла з свого укриття.

Вона не вірила своїм очам. Її лілія була такою тендітною і ніжною. Звідки ж взялося в неї стільки сили, щоб дати життя безлічі прекрасних квітів?

Бабка піднялася в повітря і кинулася до тієї лілії, що була крупніше інших. Лапки і крильця ласкаво обняли особливі золоті пелюстки, втерши крапельки щасливих сліз.

Мудре дерево хитнуло гілками і в шумі листя почулися його слова:

– За розставанням завжди нова зустріч. І лише в самоті пізнаєш ціну прихильності.

Читайте також: Коуч-казка: На вершині гори