Межі толерантності: Як вберегти особливого дитини від нападок

У школі №6 у Броварах батьки першокласників домоглися того, щоб дитину-інваліда перевели в інший клас. 23 заяви з такою вимогою було написано, тому що, за словами батьків, вони не були попереджені, що клас буде інклюзивним. Вони помилково вважали, що всі діти будуть змушені навчатися за програмою для дітей з особливими потребами. В ситуації розібралися, перед хлопчиком і мамою вибачилися, але осад, як мовиться, залишився. Адже батьки відразу рішуче налаштувалися саме проти хлопчика, а не школи або «системи». І це дуже «тривожні дзвіночки» для нашого з вами світлого майбутнього.

Наше суспільство поки що лише на словах готове прийняти горезвісні європейські цінності. Окремий батько середньостатистичного учня може поставити під загрозу всі освітні реформи. Тому що реформи повинні пройти в першу чергу в головах, і не один закон не спрацює, поки люди самі не захочуть цих змін. Звичайно, після широкого розголосу цій ситуації, конкретно для цього учня все закінчилося добре. Але скільком батькам «особливих» дітей доводилося не раз чути нападки й образи в свою адресу? Скільки з них стикалися з тим, що їхню дитину не брали, не хотіли бачити в колі здорових дітей, відмовлялися бачити в ньому особистість? Зупинити цей порочне коло образ і невдоволення можна і починати треба зі зміни свого ставлення дорослими. Тоді діти отримають гідний приклад.

Інклюзивне навчання, ґрунтуючись на принципі забезпечення кожній дитині права на освіту, врахував всі фактори можливого ризику: і спеціальні навчальні програми та супровід особливих дітей помічниками вчителя. Непередбачуваним чинником залишилася лише реакція учнів та їх батьків. Непідготовленість дорослих, низький рівень толерантності і терпимості гальмує процес інтеграції дітей з особливим статусом в суспільство. Фізичну інвалідність можна помітити відразу, а як на рахунок «моральної» інвалідності?

У Рея Бредбері є оповідання «Все літо в один день», в якому діти не могли прийняти, що їх однокласниця інша, їм це не давало спокою, вони дратували її. Марго відрізнялася від них мовчазністю, замкнутістю, вона не могла звикнути, що весь час ллє дощ. Діти не могли пробачити їй, що вона пам’ятала сонце і небо, а не вічний дощ, і що не хотіла змиритися з вічним дощем на Венері. Там сонце виходило з-за хмар раз на сім років і 9-річні діти не могли пам’ятати, яке воно. А Марго пам’ятала, тому що тільки 5 років як прилетіла з Землі. І як само вчинили з нею діти? В той єдиний день, коли сонце раз у 7 років здалося на кілька годин, вони закрили її в коморі.

Діти можуть бути дуже жорстокими, якщо їм не пояснювати і не показувати позитивний приклад. Цькування треба зупиняти не на рівні заборони «не Можна і все!» а на рівні розуміння. Як непросто бути не таким, коли не можеш ходити чи правильно тримати ручку, коли зосередитися на дошці на 10 хвилин – складне завдання. Коли дуже хочеш жити «повними грудьми», дружити і радіти, але це дається не легко.

Дітям потрібно пояснювати. Не тиснути на жалість, а пояснювати, що буває так, а буває й по-іншому. Що всі люди народжуються різними, можуть пережити серйозні травми, і це далеко не завжди наслідок їх особистого вибору, що ані трохи не зменшує їхньої людської цінності.

Першокласник відчуває стрес перші кілька місяців після того, як він пішов до школи. Йому потрібно адаптуватися до нових умов, вчителю, уроків, оцінками. Дитина з інвалідністю відчуває подвійний стрес: йому потрібно точно так само пройти період адаптації і при цьому знайти своє комфортне місце серед однокласників. Ситуація у броварській школі може додати до непростого періоду хлопчика травмує фактор: його відштовхнули, вказали на те, що він не такий. Ніхто не подумав, що йому й так непросто справлятися з викликами цього світу, на нього ще й напали за те, що він не в усьому схожий на інших дітей.

Дитина (не важливо, з інвалідністю або абсолютно здоровий), коли його відкидають, відчуває сильний стрес і почуття тривоги. Кожен день у ворожій атмосфері залишає відбиток на дитячій душі. Якщо ми хочемо, щоб наші діти виросли і опинилися в майбутньому, де менше насильства і агресії, ніж сьогодні, ситуації цькування інших учнів не можна допускати. В Україні понад 165 тисяч дітей з особливими потребами віком до 18 років. Ця цифра з кожним роком зростає, і з цих дітей виростають дорослі, такі ж повноправні учасники соціальних процесів.

Забуде цей хлопчик зі школи, як і чому його перевели в інший клас? Або для нього це залишиться травмуючим спогадом? Залежить від того, як далі будуть до нього ставитися однокласники і не буде його інвалідність ставити йому в докір, не будуть натякати на те, що він заважає своєю присутністю. Особливі діти часто бувають психологічно травмовані неприязню і неадекватним ставленням до них оточуючих.

Який урок винесли з цієї ситуації однокласники, які стали свідками нетолерантного поведінки своїх батьків? Які висновки вони зробили? Поки рано про це судити, але хочеться сподіватися, що наступне покоління буде сприймати дитину в інвалідному візку або з ДЦП в першу чергу як особистість, а потім вже помічати, його особливості. Бо сила будь-якого суспільства в його згуртованості, готовність простягнути руку допомоги і захистити тих, хто цього потребує.

Кожному з нас потрібно шукати терпіння і розуміння в собі, а після транслювати це нашим дітям. Треба спочатку перемогти своїх драконів. Багато батьків проти спільного навчання дітей з особливими учнями з-за нераціональних побоювань, що їх дітям вчителі приділять менше уваги, що вони будуть тягнути їх назад і гальмувати навчання. Але найважче те, що їх лякає «інакшість» дітей з особливими потребами і величезний страх перед думкою про те, що таке може, насправді, статися з кожним. Багато хто все ще перебуваючи під владою забобонів і марновірств, бояться навіть подивитися в бік людей з проблемами і непростими долями.

Агресія, байдужість, чорний гумор, спроби вигнати – все це захисні механізми, якими витончено користується психіка, роблячи відчайдушні спроби вберегти себе перед тваринним страхом і безсилля.

В Україні необхідно впроваджувати соціальні програми, що пояснюють не тільки дітям, але і дорослим, що стоїть за діагнозами та особливим статусом дитини-інваліда. Наше суспільство треба готувати до того, що в усьому цивілізованому світі люди з інвалідністю — активні учасники соціальних процесів. Вони мають такі ж права і їх не можна ігнорувати і відкидати.

У нашому суспільстві обов’язково і беззастережно повинні бути прийняті принципи поведінки по відношенню до людей з особливим статусом. Головний з них: у них стільки ж прав, як і у всіх інших. Ніхто не повинен перешкоджати реалізації прав на отримання освіти. Діагноз сам по собі не може бути причиною відкидання або неприйняття. Це так само безпідставно, як розділяти людей за кольором очей або шкіри.

Зараз з’являється дитяча література, наприклад, як «Шапочка і кіт», «Гарбузовий рік» Катерини Бабкіної, де герої – звичайні діти, але з важкими діагнозами (як Шапочка) або з особливими потребами. Діти нас чують і слідують нашого прикладу. Толерантності можна навчити так само, як і читання чи писання. Серія відомих експериментів з лялькою Бобо це підтверджує. Дорослий карає ляльку, дитина повторює за ним без пояснення причин. Пам’ятайте про це, лаючись при дитині на «безглузді реформи», що нормальні діти змушені навчатися з «не такими».

На Паралімпійських іграх в Ріо-де-Жанейро, українська збірна виграла 117 медалей, посівши третє місце. Ці спортсмени довели, що для них немає неможливого. Хоча колись вони так само могли страждати із-за своєї «інакшості». Можна бути абсолютно здоровим, але не зробити нічого видатного, прожити посередню життя. Не діагноз і не медичний статус визначає масштаби нашої особистості.