Життя «на волі»

Анастасія Печериця, фотограф

Вже близько 7 місяців я живу «на волі» — без офісної роботи, корпоративного світу, регулярної зарплати і стабільності як такої. Нещодавно стала замислюватися, чому я навчилася за цей час, в чому змінилася? І несподівано зробила для себе декілька глобальних відкриттів.

Виявилося, наприклад, що можна прожити на 150 гривень в тиждень навіть при курсі 25. І, до речі, дійсно прожити, а не проіснувати. В якийсь момент я подивилася на свої звичні витрати і раптом по-іншому переосознала, на чому я можу сильно заощадити і мені буде добре, а на чому все ж немає. Так я навчилася купувати недорогі, смачні і ситні страви. Побувала пару раз на секонді, куди більше різних речей замовляю з Китаю і при цьому знаходжу гроші, щоб побалувати себе різними дрібничками. Це моя підтримка себе.

Другим важливим моментом стала адаптація до ситуації хронічної нестабільності. Зміна моїх планів — це одна з тих речей, яку я завжди переносила дуже важко. Все життя дико бісилася, коли люди не дотримуються домовленостей, не виконують обіцянок і не могла примиритися з фактом існуванням непереборних обставин як таких.

У «нового життя» ж мені доводиться планувати переважно не далі, ніж на тиждень. І велика частина тижневих планів зазвичай летить коту під хвіст.

Зйомки, зустрічі та замовлення переносяться з-за погоди і ще по тисячі причин багато і часто. І, клянусь, перші місяці в такі моменти я тисячу разів думала, що кину фотографію і інше творчість до біса. Але немає. Поступово я зуміла прийняти це, звикнути. Усвідомити, що так буває і це нормально. У мене є вибір або психувати і злитися, або швиденько підлаштовуватися і переорієнтуватися.

Ще виявилося, що у мене багато класних друзів і кожен з них мене в чомусь підтримав, де допоміг. Пачкою смачної кави, житлом, порадами, обідом в кафе, квітами і печеньками, позичанням техніки та багатьом-багатьом ще. І ніхто не сказала: «Йди працюй нормальну роботу, вистачить випендрюватися». Дуже сильно мені, звичайно, допоміг мій Олексій Скочко. Думаю, йому було складніше всього. На нього раптом лягла вся відповідальність за забезпечення нам житла, їжі і мого навчання на психотерапевта, а це задоволення не з дешевих. І на голову звалилися мої психо-емоційні кризи, небажання відмовлятися від багатьох звичних речей, від яких об’єктивно слід було б відмовитися, нерозуміння, куди і як рухатися і багато іншого з моєї голови. Нам разом довелося зустрітися з моїми глибокими опорами. І це зовсім не просто — жити поруч з людиною, яка веде війну зі своєю головою, старими ідеями, звичними установками і бажанням отримати все тут і зараз.

А ще, і це теж дуже важливо, мені здається, ще рік тому я не стала б у багатьох цих речах визнаватися публічно. Бо класні і успішні дівчата, ви знаєте, не ходять в секон-дхенд і не гвалтують мізки ближніх чоловіків.

P.s. Поки писала цей текст, зрозуміла, як багато насправді я прожила і пережила за ці 7 місяців. Ще дуже багатьма думками хочеться поділитися. Неодмінно напишу про це.

Джерело